Зло острова Мортар / The Evil of Mortar’s Isle (частина 1)

Автор історії: Andrew Layden https://www.hewhowanders.com/

Підтримати проєкт

Хвилі гнівливо билися об берег. Вода була настільки чорна, наче її забарвила сама ніч. Море плювалося сіллю та ревіло, протестуючі проти всього радісного та щасливого. Його гнів був безглуздим та безпричинним; це був просто жорстокий інстинкт, що тримав його у нескінечному неспокої. Люди острова Мортар охрестили його “Злом”, адже воно насолоджувалось їхньою журбою.

Тієї ночі Зло забрало дитину. Воно кинуло її зі скелі та розтрощило об камені, перш ніж приплив забрав дитину назавжди. Мати шукала її до ранку, коли зрозуміла, що дитина зникла. Після довгих і марних пошуків, мати повернулася додому. Там, на подушці своєї доньки, мати знайшла відрубану руку, що стікала кров'ю та морською піною. На маленькій долоньці був викарбуваний Знак Моря.

Минули десятиліття з того часу, як страждання востаннє приходили на острів Мортар. Але залишився один старий, який упізнав знак Зла. Він добре його знав. А Зло знало його. На піку тієї безсонної ночі він почув, як воно прокинулось, і покликало його.

"Сайлас… Сайлас... Сайлас…", - лунало з темних кутків його лачуги біля моря.

Сайлас напружився від звуку цього безтілесного голосу. Його серце тривожно закалатало, а руки затримтіли. "Ти - всього лише спогад", - сказав він.

Хатина заскиглила, коли глузливий сміх взвився від підлоги до стелі. "Навіть давні спогади можуть ранити та вбивати", - відповіло Зло. - "Піди та подивись сам". Перекручені звуки його голосу уводили Сайласа від безпеки його ліжка до скрипучих дверей на виході. Місячне сяйво освітило шлях до морських скель. Різкий вітер закликав йти далі.

Сайлас заперечно затрусив головою. "Я не можу цього зробити." Він повернувся назад і наткнувся на знайомий блідо-білий погляд та відчув вологу руку на своїй шиї. Зло викинуло його назовні та гучно зачинило двері.

Вітер вирував у шаленстві, штовхаючи Сайласа до краю моря. І його зловісний голос завивав: "Сайлас... Піди та подивись..."

Наляканий літній чоловік зробив, як йому було наказано, добре знаючи, що саме цього і не варто робити. Коли він дістався обриву, то зазирнув у бурхливе море. Там, серед штормових хвиль, він побачив просолену великою водою чорну постать, яка тримала труп на скелі. Істота вирізала щось на зап’ястку цього трупа, за допомогою кривого ножа. Потім, вишкірившись завітреними дьогтяними губами, вона повернулася до Сайласа і підняла свій трофей.

Затремтівши, він сказав істоті: "Чому не я? Це ж МЕНЕ ти ненавидиш". Морська хвиля накрила чорну постать та її трофей. Коли вода спала - обидва зникли.

"Я не ненавиджу. Я люблю", - сказало Зло. Сайлас відчув його холодне дихання на своїй шиї та почув низьке, глухе гарчання. Повернувшись, він зіткнувся прямо зі зіяючою пащею Зла та його порожнім, білим поглядом. Істота схопила Сайласа за голову обома руками. "І ось що я люблю", - прошипіла вона.

Жахливі криваві образи тортур промайнули перед його очима занадто швидко, щоб їх сприйняти. Він відчув присмак заліза в роті та почув крики сотень голосів. І десь за межами туману невимовних страждань Сайлас побачив місто, чиї перекручені ворота приховували щось набагато більш зловісне.

Коли старий чоловік прийшов до тями, він був один у своїй спальні. Чорнило покривало його долоні. І він почув останній шепіт: "Ти був початком. Скоро настане кінець. До того часу я ЗМУШУ тебе дивитися."

Сайлас йшов своїм будинком, ніби привид, позбавлений душі та тіла. Відмиваючи чорнило з рук та спостерігаючи за тим, як темна рідина стікає в каналізацію, він не відчував ніяких емоцій, він навіть не відчував себе самого. Одягнувшись, Сайлас сів за кухонний стіл та дивився у вікно, що виходило на море. Хвилі вигиналися назад від сміху, накатуючи на берег. З часом океан поглине і цей острів.

Відчувши що сили повернулись в його старе тіло, Сайлас покинув будинок і вирушив до церкви на протилежному боці острова. Як і очікувалося, місто збентежено гомоніло. Трійка жінок обступили пані Айнсел, яка плакала біля ніг мера Креста. Вона тримала щось у руках, але Сайлас не міг розгледіти, що саме.

Офіцер Джейкобс занурився у думки. Цигарка диміла, звисаючі з його в'ялих пальців. Чоловік та його дружина говорили з поліцейським, але той, здавалося, не чув. Чоловік помітив Сайласа, який шкутильгав містом, і окликнув його. "Батько! Батько!" - кричав він, змахуючи рукою.

Сайлас неохоче підійшов до них. "Що сталося? Щось трапилося?" - запитав він.

"Боюся, що так", - відповів його син Олівер.

"Це просто жахливо", - додала його дружина Сара. Між ними стояла їхня дочка Єва, маленька, хвороблива дівчинка з двома тонкими косичками блондинистого волосся. Вона підвела погляд, в її очах стояли сльози. Хоча дівчинка була й занадто малою, щоб зрозуміти, що сталося, вона інстинктивно відчувала небезпеку. Побачивши погляд Сайласа, Єва розридалася. "О, все гаразд. Ти в безпеці, дорогенька", - сказала Сара.

Олівер поклав руку на плече своєї дружини. "Відведи її додому. Зачини двері." Сара глянула на чоловіка, а потім на Сайласа. Сайлас схвально кивнув.

Виходячи з задумливості, офіцер Джейкобс глибоко затягнувся цигаркою, перш ніж затоптати її в землю. "Пане Кін, ви прийшли дуже вчасно", - сказав він.

"Чому це?" - спитав Сайлас.

"Безперечно, ви відчули цей тривожний настрій. Однак, я підозрюю, що вам ніхто не розповів, що саме сталося", - сказав офіцер. Сайлас заперечно похитав головою та нахмурився, вдаючи збентеження. "Дочка пані Айнсель, Лайла, зникла минулої ночі. Від заходу до світанку пані Айнсель і я прочісували острів у пошуках будь-яких слідів. Нажаль, попри всі наші зусилля, ми не знайшли жодної підказки про долю бідолашної дівчинки. Повернувшись до її будинку, ми знайшли відрізану руку малої, розміщену на подушці. На її шкірі був викарбуваний символ".

Офіцер Джейкобс витягнув з кишені куртки шкіряний записник. На пожовтілому аркуші був накреслений незрозумілий символ. По застиглому погляду Сайласа, Джейкобс зрозумів, що старий впізнав його.

"Ви вже бачили це раніше", - ствердно сказав він. Але Сайлас не відповів.

Олівер схопив свого батька за плече і заговорив - ані то благально, а ні то вибачаючись. "Я вже розповів офіцеру про це. Якщо ви можете якось допомогти, ви повинні сказати все йому. Люди налякані, батьку".

Неохоче зітхнувши, Сайлас закотив рукав, відкривши срібний шрам на половину передпліччя. Хоча він був старим і з часом став ледве помітним, це був безсумнівно той самий символ.

Джейкобс кивнув і похмуро втягнув повітря крізь зуби. "На острові Мортар не ставалося такої відвертої жорстокості понад п'ять десятиліть. Жертви того часу мали однаковий символ. Ви були там. Ви бачили те, що я можу лише прочитати у старих справах. Якби ви могли…"

"Не бачив. Пережив", - виправив його Сайлас.

Грім вирвався з чорної груди хмар, що нависла над морем. Хвилі скипали піною. На горизонті миготіли примарні іскри світла, ніби попереджаючи про небезпеку.

"Що це за символ - ця мітка? Що сталося тоді?" - запитав Джейкобс.

Коли Сайлас промовчав, офіцер похитав головою і зітхнув: "Скажіть мені, пане Кін: що мені думати? Ви єдиний, хто залишився живим, і був там, коли з'явився цей символ. Але ви не бажаєте про це говорити. Ви маєте таку ж мітку на собі, але не хочете зізнатись мені, що вона означає".

Олівер гнівно зсув брови: "Ви не можете говорити це серйозно", - сказав він, підвищуючи голос. "Мій батько - жертва."

Офіцер Джейкобс знизав плечима. "А чи це так?"

Не зважаючи на звинувачення, Сайлас фиркнув. "Я розповім, але прошу вас, не питайте про це більше. Символ на моєму тілі - від моря. Я не можу сказати, що саме він означає, якщо в нього взагалі є якесь значення. Навіть я сам не впевнений. Може ця мітка для чогось і потрібна, але… Це щось інше. Те, що ви знайшли на подушці, було призначене для страху та страждань, і ви дали йому саме те, чого воно хоче".

"А хто це “воно”?"

"Зло".

Після моменту вагання офіцер розсміявся. Він чув історії про Зло острова Мортар, але для нього це були лише легенди.

Сайлас не підтримав веселощі поліціянта. Навпаки, вирішивши, що розмову завершено, він попрямував в бік північної частини острова.

"Куди ви йдете?" - запитав Джейкобс.

"До церкви", - відказав Сайлас.

"Отця Девіда не бачили вже два дні". Сайлас зупинився. Тінь скрила його погляд, коли він обернувся, щоб подивитися на поліцейського. Джейкобс продовжив: "Я підозрюю, що ви його там не знайдете. Але якщо все ж таки знайдете, буду вдячний, якщо ви скажете йому зайти до мене". Сайлас кивнув і продовжив свій шлях.

Як і очікувалось, Олівер побіг за батьком. Але у Сайласа не було слів втіхи для нього. "Забери свою дружину та Єву. Тікай з цього проклятого острова, якщо можеш. Поки не стало занадто пізно".

Небо гриміло і загрожувало вибухнути. Хвилі шипіли, б’ючись о скелі. Їх солоні громади підкорили острів. Шляхів для відступу не було.

"Ти ніколи не розповідав про той час", - сказав Олівер. "Сумніваюсь, що навіть мати знала".

"Ти чув, що я сказав?" - підвищив голос Сайлас, схопивши сина за комір. "Покинь це місце, або ж знайди укриття далеко від будь-кого: людини або чогось ще гіршого".

"Що таке Зло?" - запитав син.

Сайлас заскреготів зубами та різко видихнув. "Ти хочеш знати більше? Я б хотів знати менше…", - сказав він. - "Але якщо його можна знову ув’язнити, тоді ніхто з нас не мусить нести це знання".

"Як ми можемо це зробити? Як я можу тобі допомогти?"

"Ти глухий? Тобі потрібно триматися якомога далі від цієї справи. Я не скажу тобі".

Він добре знав упертість, яку мають тільки сини; адже колись і він сам був сином і теж втручався в такі справи, в які не слід було соватися. Попри все, Сайлас сподівався, що Олівер дослухається до нього хоча б цього разу. Він боявся того, що може трапитись в іншому випадку.

Залишивши сина позаду, Сайлас піднявся стежкою, витертою тисячами кроків вірян, яка вела до церкви отця Девіда. Католицька споруда безстрашно розташувалася на самому краю старого обриву. Час зруйнував її хрест, а вітер обдер усю фарбу. Проте будівля все ще стояла як звітшалий протест проти жорстокої волі моря.

Вітер загудів, коли Сайлас наблизився до зачинених дверей церкви. У лютому крику повітря йому почувся низький звук набата. Але… колоколи не лунали з верхівки церкви.

Хоча головні двері були замкнені, вхід позаду був широко відчинений. Обережно ступаючі, Сайлас увійшов. Він покликав отця Девіда, але у відповідь почув лише віддалений сміх.

Сайлас не заходив до церкви протягом декількох десятиліть. Проте він пам'ятав її криві, дерев'яні коридори краще, ніж власний скромний будинок. Поки збентежені тіні сплітались на стінах, він ішов по скрипучих коридорах, доки не дійшов до важких металевих дверей. Багато років тому Сайлас замкнув ці двері та викинув ключ. Однак, вочевидь, замок був зламаний: коли він спробував натиснути на ручку, двері зі стогоном відчинилися.

За ними розташовувались довгі сходи, що вели в глибоку темряву. З пітьми долинав мерзенний запах гнилі та жиру. Із самої чорноти ночі Сайлас почув тихий заклик: "Сайласе... піди та подивись..."

Він спускався по старих сходах, які позіхали та кашляли з кожним кроком. Над його головою замерехтили ліхтарі.. Їхнє світло було хворобливо-рожевим: ліхтарі, як і стіни, були обгорнуті у черевну мембрану, що вросла в камінь та сталь. Плоть була зморщена та бліда, крім кількох пульсуючих судин.

Сайлас увійшов до вогкого залу, де відлунювало механічне, але водночас ніби живе, дзижчання. Він побачив навколо машини невідомого та незрозумілого призначення. Вони клацали, гупали та перетиналися дротами з сухожилків та кістяних шестернів. Він не знав, для чого вони потрібні, але їх сама присутність безперечно була жорстоким знущанням з церкви нагорі.

На дальньому краю зали Сайлас знайшов знайомий кам’яний саркофаг. Руни давно забутої мови вкривали надгробок з усіх боків, запечатуючи його мешканця всередині. Але кришка була відкинута, а на землі лежала бліда світловолоса дівчина у калюжі загуслої крові.

"Анна." Все було саме так, як він залишив. Він полишив її, викинув її з голови, прокляв її багато років тому. Збережене Злом, яке нею заволоділо, її тіло не старішало. Але тепер вона, здавалося, була мертва, і Зло було вільне.

Поки Сайлас наближався до тіла, стіни, здавалось, пульсували. Їхні розірвані сухожилля тягнулися до неї, немов скуйовджені пальці. Сайлас почув, як серце стиснуло відчуття провини, і цей тиск посилювався. Але це було саме те, на що він заслуговував.

"Ти оплакуєш її?" - запитало Зло. Сайлас бачив його жорсткий пекельно-чорний силует, який стояв нерухомо в скривавлених глибинах підземелля. "Ти оплакуєш її?" - повторило Зло. "Саме ти, якій замкнув її? Твоє кохання? Твою чисту, дорогоцінну Анну? Ти засудив її, Сайлас, на роки тортур і осквернення в моїх руках. Хочеш знати, що я з нею робив, будучи прив'язаним до її плоті?"

Сайлас стиснув зуби й відвернувся від тіла коханої. "Де отець Девід? Це він звільнив тебе, чи не так?"

"Його бог йому вже не допоможе. А тобі?"

"Де він?"

Зло хихикнуло і приклало руку до стіни. Паростки вистрілили вперед і обвилися навколо кінцівок Анни. Вони повільно притягнули її тіло у центр кімнати. На її шиї був викарбуваний Знак Моря, а з глибокої ножової рани на її животі струмилася загусла кров.

"Я полонив її та викрав священника. І вони - не останні", - сказало Зло.

"Чого ти хочеш?" - запитав Сайлас, крокуючи до викривленої фігури. Він наближався до паскудної істоти, а вона відступала в темряву. На тому місці, де вона стояла Сайлас побачив величезні кам'яні двері, покриті безліччю переплетених рун. Крізь них він почув нібито шурхотіння річки, створенної з бруду та сміття.

Кинувши останній погляд на свою кохану, Сайлас повернувся нагору до церкви. У пошуках отця Девіда, він підійшов до вівтаря. Але священника там було - зала була порожньою.

Сайлас подивився на лави, вкриті тінями; дерев'яні сидіння заскрипіли та розлетілися на друзки. Безголовий Ісус висів нагорі, розкинувши руки на хресті. Його відламана голова впала на вівтар, а очі сходили кров'ю.

У цей момент ззаду пролунав крик. Сайлас побіг у коридор. Він промайнув їх хвилясті вигини, і опинився віч-на-віч з дулом револьвера офіцера Джейкобса.

"Що там внизу?" - запитав Джейкобс, не відводячи револьвера. - "Хто ця дівчина?"

ДАЛІ БУДЕ...

Підтримати проєкт